Його історія — розповідь про вибір, відповідальність і внутрішню силу. Про рішення залишити мирне життя й узяти до рук зброю заради родини, громади та країни. У цьому інтерв’ю від 108 Кодацької бригади територіальної оборони https://www.facebook.com/share/17w5f9UQ5N/?mibextid=wwXIfr Богдан, наш земляк,  ділиться власним шляхом, думками та переживаннями, які стали частиною його реальності.

Богдан на бойове псевдо «Фізрук» нині у складі 108 Кодацької бригади, сержант з матеріального забезпечення. Сфера його відповідальності, аби воїни на передовій мали все необхідне. Зустрілись з Богданом, коли він вчергове повернувся з передової.

- Чому Вас назвали “Фізруком”?

- Тому що по спеціальності закінчив  інститут фізкультури, працював тренером футболу.

- Тобто Ви до війни займалися фізичним вихованням молоді? 

- Так.

- Як потрапили на війну, розкажіть, докладніше? 

- 25 лютого з хлопцями зібралися, обговорили. І наступного дня вже були у військкоматі. Там розподілили  в ТРО, що формувалася. 

- Одразу в 108 бригаду потрапили? 

- Так, це була 108 бригада, 203 батальйон, Синельниківський.

- Ви думали, на яку посаду хотіли б потрапити? 

- Нікуди... навіть не розумів, тому що в армії не служив, зброї не знав. Думав, куди скажуть, туди і піду…

- І куди ви потрапили? 

- На посаду стрільця. 

- Розкажіть, будь ласка, спочатку, чим ви займалися? 

- Спочатку оборона Васильківки, блокпости. Потім в березні ми переїхали вже на край області: Гаврилівка, Іванівка. Там теж окопувалися, будували блокпости. І вже влітку, в кінці червня нас спрямували на передову на Донбас, до Комаря, Великої Новосілки…На бойові попали на початку серпня.

- Ви долучилися до боїв? 

- Так, брав участь. Перший вихід 10 серпня, передові позиції, перше поранення, перше зіткнення. Запам'яталося назавжди. Перші відчуття, перші враження.

 - Розкажіть детальніше, як було, що врізалось у памʼять? 

- Командир прийшов і сказав, потрібні добровольці, 5 чоловік зі взводу, треба допомагати 59-ці. І в нас зі взводу, не 5, а 10 хлопців поїхали. Ми виїхали на Бурлацьке, з Бурлацького через добу - на позиції. Провідники розвели по місцях. Відбулися перші обстріли, перші бехи, танки, гради, там тільки з корабля мабуть не діставали по нам... вертольоти, що хочеш... І треба було йти на передню позицію, від ВОПа на СП, "Змія" називалась. І я пішов у перших рядах, з хлопцями, вони вже правда на досвіді - мені так спокійніше якось було. Ми заступили, і буквально через 2 години чую шорохкотіння якесь. Питаю "Чечена" (Царство йому Небесне), а він мені: «Так, стрельни туди". Я туди стрельнув, вся посадка у відповідь... Я помітив, що з лівого флангу, якраз де я був, я їх вже не бачу, бо трава, кущі... Але чую, що дуже близько, вже за метрів 10. І тут перший уламок вдарив в ліву руку, це можливо була граната або з підствольніка... . Я випав за бруствир і там відкрив вогонь у їхню сторону... Затихли. Пройшло пів години, знову постріл робимо і знову стрілкотня . Куля потрапляє в руку. І ото відтстрілювалися. Хлопцям повідомили: «У нас 300». Ним був я… Я вже надав собі допомогу, обробив рану. Ну, і… перша евакуація на Запоріжжя... 

Потім були знову позиції. З кожним разом ближче до Нескучки. Другий вихід на передову видався вдалим - я зайшов, хлопців змінив. У той вихід - всі цілі, не трьохсотих, ні двохсотих, слава Богу. Я був командиром позиції. Після того був ТВО взводного, поки він хворів. І третій вихід, я знову в перших рядах заходив, і знову 300, вже під самою Нескучкою… 

Згодом 108-му вивели на відновлення. А потім направили на Запоріжжя. Тут в перших рядах не пустили, сказали "бо знову затрьохсотишся". У цей час дружина завагітніла третім - зʼявилась можливість звільнитися, звільнився. Вирішив повернутися до дітей. На роботу повернувся. Але вдома не зміг висидіти, морально-психологічно важко… Хлопці всі заїжджають в гості, а я все боявся, сказати "давайте я мабуть назад піду". А потім самі мені сказали: "ми думали тобі запропонувати, щоб ти повернувся". Я з радістю повернувся. 

Потрапив в «учебку». З учебки я попав в 46 ДШВ в розвідку на Донецькому напрямку. Там повоював і два рази затрьохсотився (посміхається). Перший раз нас штурмували і в спину осколки потрапили... А другий раз ми штурмували, влупила FPV-ка. І після того я знову потрапив в госпіталь. І був вибір, залишатися там чи повернутися у рідну 108-му. Тут хлопці чекали. Повернувся сюди. Приїхав до побратима, він вже мені кумом став на той час, ротного в 203-му. Згодом  він загинув… і мені інший побратим  запропонував йти в сержанти з матзабезпечення в 102 батальйон. 102-й сподобався і тепер тут.

- А скільки Ви вдома побули? 

- Побув пів року.

- А що думаєте про те, що Вас знову поранять? 

- Думаю , що хтось там (показує на верх) мене береже. Не знаю, що й думати... Ну, Слава Богу, що живий! А  потім, Слава Богу, що ти можеш це згадати, а не залишився там, чи ще щось... 

- Я так розумію, ти маючи троє дітей, можеш списатися в будь-який момент…

- Про дітей тільки і думаю, що мусить хтось... Я бачу, що зараз дуже народу нехватка, багато в чому. І багато так, і я знаю, і в СЗЧ йдуть і ламаються і непогані хлопці на цьому тлі. Пережили, вийшли, через добу нема кому вийти, їх командири знову на позиції... Я в цьому плані і командирів розумію, але і хлопців... І оце зараз проблема велика. Тому... Вже я пішов. Вже буду до кінця, якби там не було.

- У Вас є нагороди? 

- Останні були "За оборону" і батальйона. 

- Ви були стрільцем спочатку, а потім? 

- Був бойовим медиком взводу і звільнився ним. Коли повернувся на службу і пішов у 46-ку розвідником-корегувальником. А сюди повернувся старший стрілець-оператор. Потім перевівся вже 102-й, то сержантом з матзабезпечення і так вже другий рік.

- Скажіть, будь ласка, про майбутнє. Які Ви зараз для себе ставите задачі, які прагнення є?

- Зараз цілі такі, що хочеться все зробити для перемоги. Яка вона буде, не знаю, але все зробити для цього. А на майбутнє, тут двоякі такі відчуття: хочеться як у фільмах про Рембо десь в лісі сховатися, бо коли приїжджаєш туди (в цивільне життя), бачиш усе і хочеться хатинку десь біля річки, де мало людей. Хоча діти ростуть. Дома чекають. У Васильківці в ДЮСШа чекають, щоб я повернуся. Директор хоче передати мені своє дитіще, щоб я вже керував цим процесом, поки ще воно ціле. Всі школи у нас в селі розбомбили, я вже і сім'ю вивіз. Шахеди падають... 

А хочеться дітьми займатися в майбутньому і своїми, і своїми (мається на увазі рідними та тих що тренуватиму). Хочу в ДЮСШа патріотизм прививати. Бо треба з малечку діток виховувати. Батьки, ми вчителі, всі маємо це робити.

Джерело : https://www.facebook.com/share/18PKYfwaW1/?mibextid=wwXIfr